Історична довідка
Перша згадка про село Селище належить до ХVІ ст.
Існує легенда. Йшло три брати шукати собі поселення. Ідуть вони, ідуть. Дуже втомились. Сіли відпочити на горі. Тоді була гарна погода. Світило ясне сонце, було тепло, гарно навкруги. Роздивились брати кругом, старший брат і каже: «Тут так ясно на цій горі, я на ній поставлю собі оселю». Так і пішла назва села Ясногірка.
Відпочивши, пішли брати далі понад річкою Поплавною шукати місце середньому брату. Середній брат, побачивши на пагорбах каміння, сказав своїм братам: «Як цим каменям тут добре, буду і я тут селитися». Від цього пішла назва села Селище.
Село Селище знаходиться на березі річки Поплавної (теперішня Тусталь), що є притокою Случі, яка в свою чергу впадає в Горинь. Тоді були навкруг села непрохідні болота, дрімучі ліси, тільки на пагорбах і можна було селитися. Стало помаленьку розростатись село. Люди тяжко працювали, обробляли землю. Коли скасували кріпосне право, то де добра земля давали селянам по 16 десятин, а решта земля, ліси були поміщицьки. Всі навколишні поля нинішніх Селищенської та Вирівської рад були у власності польського пана Стравінського.
В 1987 році збудована Свято-Василівська церква. Божим знаком для побудови нового храму в селі була благодатна ікона Богоматері, яка раптом з'явилася на окраїні села. 22 грудня 1885 року в с.Селище згоріла церква, яка стояла за селом на цвинтарі. А через деякий час, приблизно за 2 кілометри від пожарища на дубі, який потім пропав помітили ікону Пресвятої Богородиці, яка під час пожару була в церкві. Є припущення, що ця цінна ікона мальована ще в к.XVIст. – п.XVIІст. Ця Благодатна ікона Богоматері мальована на дощечках і має чудовий різблений з дерева оклад оберігає храм усе XX ст.
Школа в селі була збудована земською управою у 1912 році. Навчали дітей польською мовою, тому що 21 травня 1912 року волинський воєвода видав розпорядження про заборону української мови. У Селищі вчили дітей подружжя Крулевських. Діяв поліцейський постерунок у колишніх панських маєтках Стравінського.
В червні 1941 року на землю наших батьків і дідів ступила важка нога німецького фашизму. Кований чобіт топтав рідну землю. Палив міста і села, вбивав і катував наших людей. З перших днів війни населення села виступало на боротьбу з ненависним ворогом. На фронт пішло 158 чоловік. Не всі їх зустріли рідні після війни, 46 односельчан загинули в роки війни, 112 чоловік відзначено орденами і медалями.
В 1947 році знову ж організовується колгосп. Землю орали кіньми, волами. Селяни на полях вирощували жито, пшеницю, льон, овочі і інші культури. На фермі вже налічувалось 193 корови, 300 овець, 42 коней і 52 воли. В селі налічувалось 202 двори. Школа після війни була мала. В одній кімнаті вчилося три групи. Вчитель був один для всіх – Костянтин Трохимович Зиневич. Коли вчителя демобілізували на війну, вчити дітей почала його сестра Онисія Трохимівна. Став працювати медпункт з двома медпрацівниками. Клуб зробили в старій церковній хаті. Там розмістили і бібліотеку. Відкрили хлібопекарню, аптеку, згодом лікарню, завідувала якою Брухович Марія Григорівна.
Повільно залічувались рани війни, стали люди жити краще, заможніше. Колгосп перейменували в радгосп «Фодорівський», сюди входили села Вирівської і Селищенської ради.
На території села знаходився Сарненський завод ШБМ, який почав працювати у 1965 році.
Після проголошення Незалежності України у 1991 році наше село з кожним роком кращає, багатіє. З'являються нові просторі будинки, люди мають гарну побутову техніку, машини, трактори за допомогою яких селяни трудяться на землі. Люди забрали свої паї і трудяться на своїй землі, дехто віддав свої паї в оренду.
